Протока Дрейка

Думаючи про те, як описати перетин протоки Дрейка, я згадав про “червону руту”. “Червона рута” - так називаються приміські дизельні потяги на Франківщині. Зараз вони вже переважно сині. Але ориґінально були створені червоними - звідси й назва. Франківщина не електрифікована. Мабуть, частина залізниць надто звивиста. У всякому разі, приміські потяги їздять без електрики. Колії подекуди ще дерев’яні. Зате немає електричних стовпів, лише семафори. По такій колії приємно йти, наприклад, на ріку. Інколи - це найшвидший і найзручніший шлях. Така-собі архаїка і автентика.
Але в самому потязі буває дуже-дуже важко. На Івано-Франківському вокзалі чотири вагони заповнюють дачники, які їдуть кілька зупинок на приміські дачі. З ними у сезон сідає ще багато туристів. За короткий час вичерпуються запаси свіжого повітря. Перш ніж змиритися - відчуваєш розпач, задихаєшся. При цьому не раз трапляється, що перший час взагалі немає де сісти, і навіть мало місця для стояння. Коли дачники виходять - буває стає дуже добре, залишаються мандрівники, які відкривають вікна - можна жити. Інколи їх їде так багато, що вихід дачників не надто покращує ситуацію.
Добре, коли їхати дві години. Гірше, коли подорож триває годин із шість. В кінці ти знуджений, деморалізований, виснажений і липкий. Але коли виходиш із потяга на станцію, де є лише табличка - все так сильно міняється. Довкола - гори зі своєю неповторною карпатською свіжістю насиченого хвоєю повітря, вітерець і ще кілька людей, які одразу залишають тебе наодинці з відкритим простором. Тебе завжди опановує піднесення. Якась психологічна готовність і сила приходить до тебе. За перші хвилини прогулянки набираєшся свіжості й радості від гір. Попереду - сходження, вечірнє вогнище, прохолодна вода і повне перезавантаження голови.
Мабуть, таких прикладів у кожного знайдеться чимало. Унікальних або регулярних. Чи то поїздка автобусом на море, тривалістю близько доби, чи багатогодинне чекання на літак в аеропорту. Але у кожному разі, справа це звична. Після муки - винагорода. Тепер цей свій спогад про “червону руту” я множу на двадцять, якщо міряти тривалість. І десь на сто, якщо міряти жахливі відчуття, які треба було пройти, щоб подолати протоку Дрейка.
Не дарма усі, хто вже бував у Антарктиді, бажали мені “легкого Дрейка”. Згодом, після повернення з Антарктиди, двічі пройшовши протоку Дрейка, вже також бажав новим знайомим, які знову рушали на нашу станцію в Антарктиді, “легкого Дрейка”. Бо на власній шкурі відчув, що таке “важкий дрейк”.
До того я сприймав побажання “легкого Дрейка” як певну формулу ввічливості, щире побажання, певний оберіг від нещасного випадку і взагалі щось абстрактне. Однак потім, у протоці, я зрозумів, що це дуже-дуже-дуууже конкретне побажання. І означає воно буквально те, щоб Дрейк був ну хоча б у міру штормовий, і щоб твій організм хоч так-сяк справлявся із викликом, що постав перед ним.