Перші враження

Найгірше для мене як людини, яка взялася писати книжку про Антарктиду, – це те, що ніякі слова не передадуть всіх вражень, отриманих навіть за день. І жодні фотографії не зможуть транслювати атмосфери, яка тебе тут опановує. Шукаючи слів для описів у нотатнику, розумієш, що їх немає. Адже слова опираються на образи, а таких образів, як в Антарктиді, ти раніше і близько не досвідчував.
Щоб описати запах, треба порівняти його із сумішшю п'яти інших запахів, які чув у інших краях, але однаково це не буде саме той запах. Все одно тобі не вдасться вирахувати пропорцію.
Більшість елементів на перший погляд знайомі. Гори, сніг, вода, птахи, каміння. І лише деякі речі вкрай відмінні, особливі: наприклад, пінгвіни.
Але особливість Антарктиди у всьому така: якщо природа бавилася конструктором світу, складала LEGO, то з усього незліченного набору деталей і кольорів вона залишила лиш декілька. Склала їх тут надзвичайно витончено: тисячі, мільйони дрібних вулканічних камінців, діаметром в середньому 1 сантиметр, висипані один біля одного впродовж безлічі років. З одного боку – однотонна вода. З іншого боку – пагорби, а за ними – невеличкі гори, з яких збудований кратер вулкана (!), та все, здавалося б, однотонне, і білий сніг.
Але на сонці за дуже короткі проміжки часу всі тони міняються. Вода, яка без променів сіра, неначе омиває кожен той дрібний прибережний камінчик, і кожен переливається у сонці, заломленому у волозі. Смуги снігу переходять у гори, а ті змінюються своїми породами і міняються відтінками.
Отже, витончена гра тонів, а коли б порівняти із фотографією – то творець Антарктиди знімає, безумовно, на плівку: додає трохи зернистості, архаїчності.
Це про острів Десепшн – один із перших на шляху з Аргентини. Він міг би бути ідеальним сховком для піратів: гори довкола, вузький пролом, а всередині – бухта. Це і є кратер вулкана, який своїми виверженнями змусив у 1967 та 1969 роках евакуювати дослідні станції, які тут були. Зараз тут найвиразніша відкрита для огляду відвідувачів ознака присутності людей – покинута станція китобоїв. Крім розваленої хатинки, гігантські, сказати б, бочки для зберігання отриманого з промислу китів жиру.
І хіба не дивно? На тлі небаченої природи, трохи пустельної, трохи загадкової, трохи позаземної, у кратері вулкану, схожому на піратську бухту, у зимове літо перше, що бачиш, – давно розбиті рештки якоїсь людської діяльності (а китобої вже самі по собі випадають із ряду чогось звичайного), що провадилася сотню років тому. Хоча так могло б виглядати якесь примітивне промислове поселення на місяці у не надто віддаленому майбутньому. І це тільки перший день, перший острів.
Хотілося б вірити, що Антарктида ніколи не буде повністю розкрита і знана.