Коли я прибув на станцію, то разом з колегами по яхті вислуховував про біологічні дослідження, геомагнітні вимірювання і спостереження за озоновою дірою. Але вже за якийсь тиждень я пробирався через натовп новоприбулих туристів у кабінет, в якому мене розмістили працювати над книгою. Я ходив у тонкому светрі чи футболці та зручних сандалях, тож гості сприймали мене як дослідника зі станції.

— А як вони вимірюють озон? — спитав мене один з них. — Посилають у небо якісь сигнали?

— Гадаю, навпаки — вони ловлять промені сонця у спеціальний апарат, — відповів я на автоматі.

Цей апарат, до речі, називається спектрофотометр Добсона. Завдяки вловлюванню у нього променів світла, можна виміряти товщину озонового шару в конкретний момент. Дані зі станції надсилаються у всесвітню мережу.

Дослідники не лише сидять у кабінетах. Вони виходять за межі станції як погуляти, так і зібрати зразки або ж встановити обладнання. Мені випало десяток разів приєднатися до таких вилазок. На невеликому моторному човні ми маневрували протоками між островами та різноколірними айсбергами. Спостерігали морських котиків, крабоїдів, птахів і велику кількість пінгвінів. Якось за нами погнався морський леопард, який грається у бульбашках повітря, але може і прокусити човен. Та найбільше захоплення викликають кити, щонайменше удвічі більші від човна.