Коли я загорівся ідеєю написати книжку про Антарктиду, мені порадили фільм “Зустрічі на краю світу”. У той час я мешкав у свого дідуся, і взимку моя кімната була найтеплішою у його домі – було 14 градусів тепла. Працювати було часом важко – руки мерзли над клавіатурою. Пальцями було важко рухати. Але лежати у ліжку, закутаним у три коци, і дивитися фільми про Антарктиду було якраз. Пізніше при такій же або і меншій температурі я чудово почувався на яхті у Південному океані.

Отож, кілька нотаток для тих, хто ще не бачив.

Пригадую, фільм розповідав, зокрема, про американську станцію “Амундсен-Скотт”, що розташована на самому Південному полюсі. Там ще були якісь такі романтичні дослідники, які прокопали підземний (підсніжний) тунель, по якому можна було дістатися до географічного Південного полюса, тільки під льодом. Там вони залишили послання від нашої цивілізації. Прямісінько під точкою 0.0 у льодовому склепі люди поставили замороженого осетера та листівки із зображеннями квітів.

Фільм із категорії “під настрій”. Довгі плани, затягнуті філософські роздуми. Але тоді я потрапив на потрібну хвилю і закохався у ті льодяні печери, гігантські айсберґи і звуки, що були передані у кіно.

Вернер Герцог, творець “Зустрічей на краю світу”, каже, що коли він пропонував свій фільм, то зразу зазначив, що там не буде пухнастих пінгвінчиків. Там буде про людину – хто і навіщо їде на льодяний континент. І справді йому це вдалося. Та перш ніж потрапити на полюс, він вилетів із Нової Зеландії літаком на американську станцію “Мак-Мердо”.

За словами Вернера Герцога, “Мак-Мердо” нагадує йому шахтарське поселення або будівельний майданчик. Дехто із працівників тут – колишні в’язні, які проходять реабілітацію і повертаються назад у соціум. (Оце так пощастило реабілітуватися в Антарктиді! Хтось вже життя мріє попасти).

Із літака Герцога та інших пасажирів везуть до станції гігантським автобусом, яких у світі менше десятка. Водій цього автобуса раніше був волонтером у Ґватемалі, а тепер працює тут. Перед тим він був банкіром, але вважає, що щастя не у грошах, і, можна припустити, він втік від того світу до чогось, на його думку, більш реального.

Із Нової Зеландії літак доставив на “Мак-Мердо” науковців і працівників, а також якесь забезпечення для станції. Хто сидить, хто лежить у спальнику на підлозі. Це не звичайний пасажирський літак із кріслами, а радше як вантажний. Режисера цікавить запитання, що ж сниться усім цим людям? Звісно, його інтригує, хто взагалі ці люди, які вирушають в Антарктиду? Впродовж фільму він доходить висновку, що багато із них – це мандрівники по житті. У подорожі Антарктидою Вернеру зустрівся чоловік, у якого завжди напохваті повністю спакований рюкзак, і він завжди готовий рушати у дорогу.

Водієм навантажувача на станції “Мак-Мердо” працює під час візиту Герцога філософ на ім’я Стефан Пашов. Він хизується, що досліджував світи ідей ще до того, як навчився читати. Його бабуся читала йому “Іліаду” та Одіссею”, і він ще тоді приготувався до фантастичних мандрівок. А захоплення світом провадить його у житті. Та найцікавіша його теза – що Антарктида – правильне місце для зустрічей людей, яким цікаво “заглянути за край глобуса”. Велика частина людей у Антарктиді, за словами філософа, – це професійні мрійники.

Ще на “Мак-Мердо” був лінгвіст і експерт з комп’ютерів, який розповів, що, на його думку, в Антарктиді “свої люди” зустрічаються за волею випадку. Там є, наприклад, професори, які миють посуд, лінгвісти, яким не стають у нагоді знання мов. Тут варто зазначити, що на “Мак-Мердо” потрібно дуже багато персоналу станції. І лінгвіст, вочевидь, має на увазі, що навіть на “брудну роботу” в Антарктиді просяться всілякі професори, що готові поїхати на білий континент не за спеціальністю.

Вочевидь, що б ти не робив у Антарктиді, чим би не займався, перебування там розширює уявлення про світ. Подібне можна побачити вже у художньому фільмі “Куди ти поділась, Бернадетт”. Тут колишній сенатор США перекваліфікувався на дизель-механіка, щоб потрапити в Антарктиду на станцію Палмер. Вірогідно, навіяно реальними прикладами.

А ще у документалці ж Вернера лінгвіст зазначає, що 90% мов зникне ще за його життя. На його переконання, це веде до таких же катастрофічних наслідків, як порушення екосистеми, лише у площині культури. Мені ж здається, що Антарктида особливо виразно показує людству, як усе з усім у світі пов’язано, як закони з різних царин подібні між собою. І, звісно, який цікавий, загадковий і крихких світ.