Я вже, мабуть, згадував, проте мене не покидає думка, що якби ще раз помандрував у Антарктиду, то, мабуть, узяв би із собою лише плівковий фотоапарат.

На стінах бару “Фарадей” на станції “Академік Вернадський” висить чимало старих фотографій. На одному фото є вітрильник, сфотографований із айсберґа. Фотограф виліз зі своєю технікою на лід, щоб зробити це фото. Це, певен, було непросто. Він вичекав погоду і збудував чудову композицію. На іншому фото чоловік підштовхує сани, а спереду їх тягне понад десять псів, яких тоді ще ніхто не заборонив завозити сюди. Фотограф зробив гарну глибоку перспективу. На ще одному фото чоловік із люлькою потискає лапку пінгвіну. Тоді ще можна було підходити до тварин і торкатися до них. Є і фото кита, який майже повністю вистрибнув із-під води. Поруч на льоді стоїть маленька фігурка чоловіка.

Усі ці кадри робилися в умовах жорсткого відбору: фотограф дуже добре думав, чи варто йому тратити кадр, у результаті, кожна фотографія могла б позмагатися із художніми полотнами. (Згадується історія команди Шеклтона, коли після кораблетрощі капітан наказав усім обмежити вагу свого спорядження і зайве викинути. Фотографії у ті часи робилиня на скло, тож фотограф особисто відібрав найкращі кадри, а решту – розбив). Є у барі “Фарадей” і славнозвісне фото Скотта та його колег, які дійшли до Південного полюса.

Фотографи тоді не мали можливості натиснути на кнопку і зробити умовних сто фото за 10 секунд, а потім вибрати найкраще.

Тому у такому місці як станція сходяться різні точки: тяглість самої станції з її традиціями, атмосферне свідчення минулих епох, просякнуте романтикою першопрохідництва, коли мала кількість людей і невідомість з одного боку обмежувала, а з іншого дозволяла більше, ніж сьогодні (те ж таки гладження пінгвінів чи їздові собаки).

Саме оце зіткнення краєчку людської цивілізації із невідомим світом Антарктики за вікном і породжувало у мені відчуття занурення у атмосферу книги Станіслава Лема “Соляріс”.

Зараз станція не є якимось таким небезпечним місцем, як табір першопрохідців століття тому. Вона тепла, затишна і надійна. Проте споглядання таких фотографій саме у Антарктиді створює додаткове відчуття причетності до історії континенту.

І повертаючись до початку: Антарктида немовби “всім своїм єством” спонукає до того, щоб відсікати зайве. Тож питання: навіщо клацати купу кадрів, щоб потім вибирати найкраще, якщо можна спробувати одразу зробити свої найкращі кадри? Хоча це дискусійне філософське питання.

Та є і технічна сторона: на холоді цифровий фотоапарат дуже швидко розряджається. А механічні плівкові – ні