У Південній Америці мене вразило кілька речей. Перш за все – це зміна пори року. Я вилетів з України, де у середині лютого 2019 року було понад 10 градусів морозу. У Римі, через який летів, було понад 10 тепла. А в Буенос-Айресі – столиці Аргентини – було сорок градусів за Цельсієм. Закінчувалося літо у Південній півкулі. Крім того, різниця у часі становила 5 годин. Теоретична географія буяла кольорами.

Також мене вразив розмір нашого світу. Колись у дитинстві здавалося, що Париж чи Рим, наприклад, недосяжні й дуже далекі. Але потім, коли потрапив туди, вони ставали реальними, хоч і доволі далекими. Втім, переліт через цілу Європу може тривати приблизно стільки, скільки з Буенос-Айреса до найпівденнішого міста Аргентини – і світу – Ушуаї: 5-6 годин.

При цьому, Буенос-Айрес не знаходиться на протилежному краї держави – туди ще величезний шматок. Більше того, Аргентина – не найбільша країна Південної Америки. А найбільша країна цього континенту – Бразилія – всього п’ята за розміром у світі. Тож Європа – доволі малий шматок світу.

У той же час, світ для мене наче згорнувся. Адже це неймовірно: колись подорож з Європи до Азії могла тривати багато місяців. Багато тижнів тривало плавання у Америку вже у часи пароплавів. А тепер я міг за не повні три доби добратися зі Львова до Вогняної Землі й відчути передсмак мандрівки до незвіданого крижаного континенту.